Ми не довели свою вірність Христові: моя історія стосунків із баптистською церквою

8
0
Баптистська церква у США.

Баптистська церква у США.

Я стою у колі щасливих людей – найщасливіших у всьому Всесвіті. Обличчя – не зіпсовані косметикою, палінням та алкоголем – світяться посмішками. Тіла хитаються з боку в бік, створюючи ефект спільності, паритету, підкреслюючи вагу кожного з членів групи. Їхній погляд мовчить, а вуста співають. Я не вловлюю глибинного сенсу пісні – у школі вчилась французької, а вона, здається, англійською, проте навіть із моїм ламаним знанням мови вихоплюю з повітря окремі рядки про спасіння і прощення. Про Христа і Друге Пришестя. Чітким відлунням просторою світлою залою, порожнечу якої заповнюють лише лавки з підставкою для колін, розноситься «Ісус тебе любить». Починається новий куплет і я, на власний подив, підспівую. Розірвавши руки з сусідами за колом, я плескаю в долоні і безпомилково вистукую ритм. Я не знаю, де навчилась цього. Не знаю, нащо роблю це зараз. Піднесіть ніж до горла – все одно не пригадаю, як це все почалось і як довго триває.

Роздуми обірвало золотокудре дівча, що вп’ялось у праву руку. Я дивлюсь на її дитячі пальці, хитросплетені навколо моїх, дорослих, і пригадую вчорашню розмову з батьками цієї крихітки. Родина, подарувавши світові сімох дітей, хизувалась, мовляв, всім донькам уже знайшла наречених. Золотоволоска, що стоїть праворуч від мене і раз-у-раз розриває наше рукостискання, аби приховати своє позіхання, забуває цифру вісім, коли рахує до десяти, зате точно знає, з ким має будувати сім’ю на догоду Христові. Пропускає третій рядок у вірші про осінь, та краще за будь-кого з однолітків декларує «сім принципів віри». Перша біжить у темну кімнату, і краєм вуха не чувши ані про Пікову даму, ані про Бабая, і з усіх сил тулиться до мами, коли старші згадують про Божий суд. На її шиї немає хрестика, як у всіх дорослих. Я торкаюся власного горла і розумію: у цьому ми з нею однакові. Нахиляюсь і питаю кучерявого янгола, чому ми відрізняємось від інших. Її слова лунають голосніше за молитву десятків і сотень людей: «ми не гідні любові Христа. Ми не довели свою вірність».

Дозвольте відрекомендувати

Баптисти – прихильники одної з гілок протестантизму. Першу спільноту започаткували в період Реформації англійські біженці, що оселилися в Амстердамі. Звідти хвиля нової віри поширилась на Британські острова та Америку, згодом завоювавши популярність у Європі, Австралії та навіть у країнах Азійського континенту.

Основний теза їхнього вчення – усвідомлене хрещення у дорослому віці лише тих, хто довів непохитність християнських ідеалів та відмовився від гріховного способу життя. І хай на тлі релігійних війн, засилля фанатичних відгалужень та трансформації віри в бізнес з мільярдним обігом, баптисти співають невинні пісеньки та запрошують друзів на кінні прогулянки, принципи їхньої діяльності аж надто збігаються з рисами, що притаманні релігійним сектам. Проникнувши в харківську спільноту баптистів, я вирішила триматись осторонь представників цієї конфесії: змінила номер телефону, коло спілкування та, найголовніше, уявлення про начебто невинне віровчення. Чому? Дозвольте сповідатись Вам, розкривши всі карти моєї історії стосунків із баптистами.

Щось, що має стосунок до віри і точно пов’язано з Америкою

Я не релігієзнавець. Не вірний парафіянин. Не учень недільної школи.

Я навіть не студент богословського факультету. Я – особистість, виколисана в лоні християнських традицій, що поняттю віри, зауважмо, не тотожно.

Я виплекана на ниві швидше атрибутивного, аніж істинного християнства.

Не в моїй компетенції піднімати руку на інтерпретацію віровчень.

Не мірилом мого інтелекту судити правду Божу.

Визнаю це і наперед каюся за категоричність висловленої думки.

Однак на думку-то я право маю, адже так, панове демократи?

У 9 класі баптизм був для мене поняттям таким самим віддаленим, як «телеєвангелізм» чи «спірічуел»: щось, що має стосунок до віри і точно пов’язано з Америкою. Проти віри я нічого не мала, адже вже в тому віці мала свою позицію стосовно духовного життя людини і знала, що не піддаюсь релігійним впливам, а культуру США любила, певно, більше, ніж свою національну. Отже, коли однокласниця, розпізнавальною рисою якої було «ну та, що баптистка», запропонувала мені разом із її друзями поїхати за місто на кінну прогулянку, я пропустила повз вуха слова про «виховання молоді шляхом залучення їх в атмосферу всезагальної святості, взаєморозуміння і підтримки». Я почула лише те, що почула б кожна дитина у віці 15 років – можливість спробувати себе в ролі жокея. Почистивши кілька морквин, із вкраденою капустиною за пазухою, я без будь-яких проекцій у майбутнє застрибнула до трейлеру багатодітної родини баптистів. Із цього почався мій шлях у сектанти.

Дорогою на ферму вони заспівали пісню, де слово «Ісус» траплялось частіше, ніж частка «не» чи сполучник «а». Здавалося, можна було викинути всі інші слова, окрім «Христос», «любов» і «прощення», а сенс лишиться незмінним. Коли я відмовилась підтримати їхній спів, мовляв, не знаю тексту, мене завалили стосом із піснями, змістове навантаження яких зводилось до покаяння гріховної людини перед Спасителем. Тоді я здивувалась, для чого їм зберігати ці роздруківки, якщо навіть найменший член сім’ї (а йому, зауважу, було близько 5 років) знає кожний рядок. І тільки згодом, коли й сама обдзвонювала рідних та друзів із пропозицією прийти до нас на «чай і попутну бесіду», я зрозуміла: вербування нових адептів – обов’язок кожного члена спільноти.

Після обіцяної прогулянки на конях нас зібрали за столом, пластмасові ніжки якого прогинались від розмаїття солодощів. Всівшись одною з найперших, я атакувала горіхове тістечко. І тільки-но запхала його до рота без жодної крихти, як мене призначили відповідальною за молитву. Із повними щоками тіста і крему я пробубоніла, що не знаю жодної. Баптисти, які читають молитви своїми словами, які завжди знають, за що подякувати Бога, заціпеніли. Хтось цокнув. Хтось йойкнув. Почувся нервовий смішок. Їсти я перехотіла. Дорогою додому я співала пісень про Христа так голосно і впевнено, наче складала їх сама – мусила якось виправитись.

Ми пекли пляцки і говорили про Христа

Минув тиждень. Однокласниця зникла, ніхто з нових друзів так і не дзвонив, а мелодії релігійних пісень грали в моїй голові двадцять чотири години сім днів на тиждень. Я не пам’ятала майже жодного імені, але відчувала ностальгію за відчуттям спільності, взаємної поваги, любові і турботи. Побиватися самотністю довелось недовго: однокласниця, «ну та, що баптистка», через кілька днів запросила до себе додому, аби переглянути фото та відео з екскурсії. Не встигла я оклигатися, як знов сиділа за столом разом із своєю новою сім’єю, їла тістечка, співала пісні і, здається, вперше тримала в руках Євангеліє. Мене оточили обіймами. Мене осипали компліментами. Мені у двох словах пояснили питання, над якими тисячоліттями гадають найкращі мислителі людства. Присягаюсь, настільки легким і привабливим життя не здавалось мені ніколи – ані до того, ані після.

Я отримала запрошення на наступну зустріч і домашнє завдання – прочитати сторінки з Євангеліє, примірник якого вони мені подарували. Перед своїм під’їздом я сховала його в рюкзаку – мої нові друзі застерігали, що сім’я може неправильно зреагувати і завадити нашому спілкуванню. На запитання мами, де була, я відповіла, що ходила обирати випускну сукню. Згодом на лінійці я єдина серед однокласниць була в штанях – відплата за першу в житті брехню дивлячись матері в очі.

Вівторковий візит у гості до однокласниці увійшов у звичку. Ми пекли пляцки і говорили про Христа. Сідали за стіл і читали молитви. Гралися в ігри на знання Євангеліє. Дзвонили друзям і знайомим, запрошуючи їх до нас долучитися. Ми постійно були чимось зайняті. Нам не лишали часу на мислення. Забирали можливість помічати абсурд заборон і настанов.

Це тривало би до Другого Пришестя

Наступне зібрання відбулось у церкві. Зала була простора, тому під час співу наші голоси зливались в один. Так, наче ми і були одним організмом. У перерві між піснями однокласниця відкликала мене у бік. Вона почервоніла, переминалась з ноги на ногу, буркотіла щось про повагу до Христа. Це, напевно, тривало би аж до Другого Пришестя, якби не її молодша сестра, що з дитячою невимушеністю всучила мені серветки і роман «Доктор Живаго», який я позичила їм почитати. Мала випалила: у них фарбуватись не можна, а книжку мою, мовляв, узагалі спалити треба. Від сорому покосилися ноги і я ненароком сперлася на скриньку для пожертв. Гуркіт перервав загальну молитву. Я намагалася швидко повернути все на свої місця, та загальмувала через щедрість членів баптистської спільноти. У скриньці назбиралося б на всесвітню акцію з винищення всіх примірників роману Пастернака із залученням гвинтокрилів та ядерної зброї.

Я вийшла з церкви зі сльозами на очах. Невже одна помилка забере в мене всю ту любов, яку я отримала від нової сім’ї? Увесь наступний тиждень я ходила повз будинок однокласниці, але не заважувалась зайти – перепросити. Купити кекс в магазині напроти і зайти на чай. Як раніше. Як, видавалось мені, було завжди.

Мені потрібен був лікар, а не Христос

У вівторок дзвінок однокласниці спершу засмутив мене, а потім одразу ж потішив: зібрання не буде. Буде дещо краще – двотижнева відпустка в дитячому таборі на березі моря. Усе безкоштовно. Вирушаємо вже завтра, тому з відповіддю треба поспішити. Мама то ходила в магазин, аби придбати мені щось у дорогу, то ховала мій купальник: вона до останнього сумнівалася, чи варта гра свічок. У висновку я переконала її мене відпустити, апелюючи до факту, що вже не дитина (знала б я, якою малою дурною дитиною була тоді насправді).

Уже за три дні в таборі я стала лідером. Я перша бігла на ранкову молитву, витягаючи з царства сну всіх інших. Я перша тягнула руку, коли просили пояснити той чи інший уривок із Євангеліє. Тепер я була тою, хто підсовував новачкам роздруківки давно вивчених мною пісень. Однак уже на четвертий ранок «та, що завжди і всюди перша», не з’явилася молитовному залі. Не прийшла і на сніданок. Пропустила «Бесіди з Богом». Організатори табору захвилювались і попрямували до моєї кімнати. Двері затремтіли від їхнього стукоту. Я сповзла з ліжка і лишень дотяглася вказівним пальцем до замку на дверях, як зомліла від болю. Свої гострі зуби показав мій давній ворог – пієлонефрит, вроджене ниркове захворювання.

Оклигавшись, я побажала зомліти удруге – не хотіла вірити власним очам. Подумала навіть, що марю. Однак реальність була яскравішою за будь-яку фантазію. Моя нова сім’я, мої друзі – адекватні дорослі люди – схилились наді мною, склали руки для молитви і просили Бога мене врятувати. Мені потрібен був лікар, а не Ісус Христос. Знеболювальне, а не молитви. Залишок дня я провела в муках не в змозі навіть забрати в організаторів свій телефон. Лікаря не викликали. Моїм батькам так ніхто і не подзвонив і, певно, не подзвонили б, якби я не змусила молодшу за себе сусідку попросити у старших її телефон. Якби я не набрала свою маму сама.

Швидкісним потягом Харків-Херсон матір вирушила рятувати свою дитину.

Більше я не відвідала жодного зібрання. Не відповіла на жодний вівторковий дзвінок із запрошенням у гості. Мені дзвонили протягом року.

Тепер ця тема – табу у нашій родині. Я не хочу згадувати, якої помилки припустилася, а матір – яку помилку вона дозволила мені зробити. Тепер, пам’ятаєте, я тримаюсь осторонь представників цієї конфесії: змінила номер телефону, коло спілкування та, найголовніше, уявлення про начебто невинне віровчення. Тепер розумієте чому?

Карина Сайфудінова

Карина Сайфудінова – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається