«Назад в майбутнє» з Адольфом Гітлером

3
0

Кадр з фільму

«В якій країні ми живемо? Злидні. Серед молоді, серед людей похилого віку. Безробіття. Рівень народжуваності найнижчий в історії. Це не дивує. Хто захоче мати дітей в такій країні? Ви в безодні. Але ви її не помічаєте через телебачення. Ви бачите лише кулінарні шоу…»

Він знову тут. З’явився серед прілого листя і гнилих гілок. Під вагнерівський «Політ валькірій» і білі титри на чорному фоні. Фірмовий кітель від Х’юго Босс, погляд мертвої риби, вуса у стилі «зубна щітка». Колись «лібен фюрер», а зараз – уособлення німецького почуття провини – Адольф Гітлер… Якому діти Смартфону і Ютюбу поцілили в голову м’ячем. Перший контакт з гітлерюгендом у коротких шортиках, бризки газового балончика в очі від повнокровної арійки, смартфони, гіроскутери, кава від безвідповідального містера Старбакса. Здається, щось не так. Прокинувся не туди. Спізнився на 70 років. Ех, славетна німецька пунктуальність.

Розгублений, брудний, без єдиної рейхсмарки, він прогулюється бездоганними німецькими дорогами. Пишається. Аж поки його не вихоплює поток із «кенонами» і «еппл». Як напише згодом журнал «Der Spiegel»: «В Німеччині завжди щось відбувається там, де з’являється той чубчик і вуса». І, можливо б, сплеск уваги довкола вуличного фріка стих. Проте свідком масової істерії став невдатний журналіст Фабіан Савацкі, що перебував на грані звільнення. Момент слави? Божа милість? Сенсація! Гітлер з ріжком ванільного морозива, Гітлер в жовтому світшоті. Містер Савіцкі перетворюється для фюрера в ласкаву тітоньку. Його потішає милий чорний гумор про концентраційні табори. А ці варварські манери і палаючий погляд! Актор. Дивовижно хороший актор.

Кадр з фільму

Тим часом Адольф не втрачає часу: опановує «гугл» і реєструється в соцмережах. Все ж геббельсівська формула успіху діє незалежно від часового контексту. Щовечора ходить до пабу. Ні, звісно не пити. Гітлер, як відомо, був адептом вегетаріанства і здорового способу життя ще в ті часи, коли інші художники з належним їм гедонізмом витрачали всі кошти на абсент та розгульних дів. Розслаблена атмосфера алкогольних випарів – то чудовий фон для задушевних розмов з простими німецькими мужиками. «Як живуть зараз німці?» – запанібрата цікавиться фюрер. Мігранти, недолугий лібералізм, безробіття, моральна деградація. Лідер Третього Рейху намацує больові точки як вправний лікар. Слухає, кидає кілька слів, які викликають такий ефект, як удар мізинчика об шафу. Минає ще кілька кухлів пива і щось там пов’язане з годинами, як здоровенні чолов’яги плачуться на плечі у Гітлера. Якщо не такий потужний чоловік, то хто здатен врятувати націю і повернути їй домінуюче становище над «нігерами, в яких айк’ю – 40»? Він говорить, що забезпечить всіх роботою, вибудує найпотужнішу економіку. Та до біса тоді ту демократію!

Інтернет-слава про нового-старого фюрера шириться за межі Німеччини. Він – персонаж коміксів, джерело натхнення для молодих ютуберів, а з легкої руки Савіцкі, ще й ведучий комедійної програми на топовому каналі. Відтепер Гітлера транслюють 5 разів на тиждень у прайм-таймі. Замість «Майстер-шефа» – Гітлер, «Х-фактора» – Гітлер, «Танцюють всі» – Гітлер… Гітлер, Гітлер, Гітлер… Рейтинги – до небес.

А зараз буде стенд-ап. Гумор ситуацій із «Mein Kampf», пародія на тему демократії, сатира із картин повсякденного життя. Свіжі жарти з 30-х років минулого століття. Та хоч Адольф завжди був чесним хлопчиком, але з почуттям гумору не склалось. Проте всім буде смішно, аж до першої смерті…

Кадр з фільму

Знімали фільм цікаво. Половина героїв фільму – не актори. Просто берлінці, які стали учасниками соціологічного опитування під керівництвом «Адольфа Гітлера». І їхні реакції, бажання сфотографуватися, роздуми про суспільні проблеми, заминки в відповідях – то, як запевняють автори фільму, не є постановкою. І якщо це ще може викликати скепсис, то зростання впливу ультраправих в німецькому парламенті – незаперечний факт. Невже розбещена невпорядкованою свободою Європа знову зажадала «міцної руки» і простих лозунгів? Керманича, який наведе порядок, навіть коштом демократії і миру?

Здавалося б, на перший погляд простеньке і кумедне мок’юментарі вціляє так, що глядач не раз спіймає себе на сміхові, за який стає внутрішньо соромно, відчутті себе простодушним «піплом», який «схаває» навіть ідею милого маленького диктатора, за що не раз отримуватиме по голові від режисера впродовж розгортання історії. Питання відповідальності журналіста, колективного почуття провини, некритичного мислення, історичної пам’яті – і все це під соусом наперченої сатири. Погляньте і задумайтесь, аби він знову не опинився тут.

Наталія Карнаух

Наталія Карнаух – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається