«По той бік океану» – по цей бік екрану

4
0

Кадр з аніме.

«Аніме Міядзакі про яке я не чула і не бачила?» – саме така думка засвітилась в моїй голові, як ялинковий вогник, коли, блукаючи володінням Цукерберга, я натрапила на оголошення про прем’єру у Львові анімаційного фільму «По той бік океану». Щоправда стрічка виявилась зовсім і не Міядзакі, а китайських режисерів Лянь Сюаня та Чжан Чуня. А в оголошенні було сказано, що «цей мультфільм – спроба китайців віднайти свого Хаяо Міядзакі».

Занурившись глибше у всесвітню павутину, відшукала чимало схвальних і не дуже відгуків на картину. Дехто пише, що це – чарівний фільм у дусі великого режисера, який лиш тонко нагадує про всесвітньо відомі роботи; а хтось вважає, що «По той бік океану» – жахлива і лицемірна пародія на геніальні творіння «японського Уолта Діснея». Я вирішила перевірити, що з того правда і проаналізувала аніме сама.

Графіка

А це точно не Міядзакі? З перших секунд, перших кадрів, кольорів і звуків вбачається рука японського генія. Графіка – одна з причин, чому Лянь Сюаня та Чжан Чуня підозрюють у наслідуванні Міядзакі. Метод малювання Хаяо Міядзакі не важко вирізнити з-поміж інших східних режисерів. Доволі прості обриси предметів, без вимальовування кожної ворсинки на тілі кішки, спокійні обличчя героїв, з природними барвами людського волосся та очей, які так не притаманні сучасним персонажам аніме. І ще чимало деталей, про які краще розкажуть графічні дизайнери і художники, але схожість яких в аніме Хаяо Міядзакі та «По той бік океану» здатен побачити кожен.

Так, можливо, якщо ви візьмете для порівняння дві нерухомі картинки, то очевидної подібності одразу не помітите, але варто увімкнути відео – і «оживлені» герої рухаються, жестикулюють, говорять та навіть емоціонують дуже подібно. Часом видавалося, що декотрі персонажі Міядзакі переселилися у героїв «По той бік океану». До прикладу, молодша сестричка Кана дуже нагадала мені дівчинку Мей із «Мій сусід Тоторо», не так ззовні, як «рухами» та поведінкою персонажа. Головна героїня Юна виглядом і манерами схожа на Принцесу Мононоке, але, за самим сюжетом, її доля близька до долі Сен (Тіхіро) із «Сен та Тіхіро в полонів духів».

Кадр з аніме

Та якщо персонажі із «По той бік океану» часом здаються модернізованими копіями героїв «з під-пера» художників студії Ґіблі, то обриси природи видають китайських режисерів з головою. Міядзакі не використовує 3D-ефектів. Усі його аніме графічно однорідні, чого не можна сказати про «По той бік океану». Чи то творці вирішили, що така суміш стилів буде «фішкою» картини, чи хотіли похизуватися володінням новітніх технологій, але різкий контраст раптового 3D поряд із традиційним для аніме 2D давав гучного ляпаса моїм очам.

Сюжет

Аніме «По той бік океану» розповідає про «не людей, але не богів», які живуть…а, здогадайтеся! Так, по той бік океану J Мається на увазі під його дном, а ще точніше, – у іншому вимірі. Згідно з декотрими східними легендами, саме там існує Храм Душ, куди люди, залишивши свою тілесну оболонку, потрапляють після смерті. Адже, згідно з віруваннями, ми почали своє вічне існування в океані. Саме тому людські сльози і кров мають присмак солі… Отож, стрічка про країну духів, магію чотирьох стихій і надприродні таємниці. А ще про пригоди, кохання і жертви, які доводиться платити за свої помилки.

Головна героїня Юна вже достатньо доросла, щоб на 7 днів, за традицією її народу, відправитися у світ людей, по той бік океану. Там, через її необережність, рятуючи Юну, помирає молодий хлопець. Відчуваючи провину, дівчина шукає спосіб повернути юнака назад у світ людей.

Ось тут і з’являється ціла низка найрізноманітніших духів, які віками жили в китайських віруваннях. А разом з ними з’являється натовп фанатів Міядзакі які кажуть, що Лянь Сюань та Чжан Чунь «позичили» декотрі ідеї у аніме «Сен та Тіхіро в полоні духів» (також відоме як «Віднесені привидами», за яке Хаяо Міядзакі отримав Оскар). Можна знайти невеличку аналогію містичної чарівниці, яка розпоряджається душами, у китайському аніме із відьмою Юбабою із японської стрічки. Також кохані головних героїнь і там, і там перетворюються на магічних створінь, а віддані дівчата рятують своїх суджених. Та ще чимало інших тотожностей, пов’язаних із міфічними створіннями, які з’являються в аніме.

Кадри з аніме.
Вгорі Сен, яка обіймає хлопця, що перетворився на білого дракона (автор – Міядзакі).
Нижче Юна і Кан в подобі магічного дельфіна ( автори – Лянь Сюань та Чжан Чунь).

Щодо самого сюжету аніме «По той бік океану», то він в декотрих місцях видався мені дещо недопрацьованим, або ж, радше, перепрацьованим. Занадто багато динаміки. Занадто багато подій, які відбуваються негармонійно різко. Занадто багато жертв. Майже кожен герой готовий віддати своє життя за того, кого любить. І майже кожен це робить. Аж раптом настає такий момент, коли глядач впадає в ступор, не знаючи, кому співпереживати, за кого вболівати, хто тут правий, а хто наламав дров (а ламають їх за 100 хвилин фільму майже всі).

Натомість великий «+» ставлю режисерам за чесність і відвертість. За те, що добро не завжди перемагає зло однією лівою, за те, що декотрі вчинки не можна виправити, за те, що для встановлення балансу у природі, коли хтось хоче жити, то хтось інший повинен померти. І від глядачів цього не приховали. Не закрили кров і смерть, сльози і біль втрати завісою із хепіендів,. Але розбавили все нотками щастя і любові, але якоїсь не «мультяшної», а життєвої, із присмаком розтерзаних сердець.

Атмосфера

Чіткий та однозначний аргумент, який дозволить раз і назавжди визнати, що це аніме схоже на роботу Міядзакі лише з першого поверхневого погляду, – атмосфера фільму. У всіх стрічках Міядзакі прослідковується солодкий і легковажний присмак дитинства. Його фільми, хоч і мають приховані сторони, все ж розраховані, як на дорослих, так і на дітей, аби кожне із двох поколінь змогло дивитися зі свого ракурсу і осягнути ту глибину задуму, яка відповідає його вікові. Цього я зовсім не можу сказати про «По той бік океану». Це однозначно мультфільм для дорослих.

«По той бік океану» – надзвичайно глибоке, філософське послання людям із світу легенд, міфів і, здається, самого космосу. Не думаю, що я б зрозуміла меседж режисерів у 10 років, не впевнена, що втямила усю повноту підтексту у свої 20. «По той бік океану» історія у дусі Екзюпері, коли кольоровий сюжет – лише вершина айсберга, а якщо розтлумачити кожну фразу персонажів, то отримаємо велетенський уламок закарбованої у льодові мудрості.

Кадр з аніме. (Ось і та сама 3D графіка. яка чергується з 2D)

Це аніме про воду, але мені воно на смак космосу. Безмежного, глибокого і вічного. Сповненого таких древніх таємниць, які не осягнути нікому і ніколи. Зі всіма своїми наслідуваннями японського режисера, «глюками» графіки, неідеальним сюжетом, воно зачіпає атмосферою. І зачіпає так сильно, що після титр в роті відчувається смак морської солі і запах того великого і вічного океану, з якого прийшов і куди піде, кожен із нас.

Можливо, режисери і трішки підглянули ідей у Міядзакі, можливо, вони не зробили досконалого шедевру, але їм вдалося створити щось, що зачіпає серце і залишає довгий слід у свідомості.

Ярина Пришляк

Ярина Пришляк – головний редактор «Креденсу», студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається