Андрій Добромиль: «З одного сухпайка вмію приготувати 20 страв»

8
0

22773638_1985060548448958_947002540_nАндрій Добромиль, сержант Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, зараз здобуває звання лейтенанта. За освітою програміст. У 2014-2015 роках брав участь у військових діях на сході України в артилерії. У свої 23 побував у Пісках, Широкиному, Дебальцево, Волновасі та інших гарячих точках Донбасу. Про бойовий шлях хлопця – у нашому інтерв’ю.

– Чому ти проміняв програмування на артилерію?

– У дитинстві моїм своєрідним стартом була активна участь у таких організаціях як «Пласт» і «Сокіл». Під час Майдану я був заступником голови Штабу національного спротиву у Зборівському районі (Андрій родом зі Зборова, Тернопільська обл. – авт.) й учасником майже всіх майданівських подій. Коли почалися події на сході, ми разом із друзями вирішили, що вдома нам сидіти не треба. Я хотів піти саме на контракт із ЗСУ і подавав документи в різні військові частини на різні посади. Скажімо, Хмельницький полк спецназу і 80-та окрема десантно-штурмова бригада. Але, як то кажуть, не склалося, хоча за фізичною підготовкою я і туди, і туди проходив. Мої переконання і переконання військового командування цих підрозділів не збігалися. Тоді я поїхав у Старичі, де вирішилося моє майбутнє як артилериста. Там, під час розподілу (вибирали, хто в який рід військ піде), сидів майор, до якого я підійшов і представився. Він зі мною поговорив і, прочитавши мою біографію й особисту справу, сказав, що бути солдатом – то не моє, краще мені вивчитися на офіцера. Я його послухав, та все одно пішов в артилерію.

– Який випадок за час перебування на передовій ти запам’ятав найбільше?

– Приїхали ми якось на вогневу позицію, це було вночі. Всі 6 машин стали на свої позиції, і я почав їх наводити в ціль (це робиться за допомогою бусолі – такого приладу, що стоїть на тринозі, крутиться на 360 градусів і показує точні дані про напрямок). Я наводжу бусоль на машину, яка крутить башту так, щоб влучити у ціль, при тому вона має мене, так би мовити, «бачити». А позаяк то була ніч, на апарат я прикріпляв ліхтарик, і машини наводилися на світло. В одній із тих машин був мій напарник Дімон, який, як мені тоді здалося, спрямував ствол кудись в інший бік. Добре, що ми тоді не стріляли, а вже зранку побачили, що на всіх машинах стволи дивляться в один бік, а на Дмитровій – в інший. Він замість того, щоб навестися на мій вогник, навівся на якусь зірку. От так Дімон ледь не став зоряним винищувачем.

– Яким було ставлення місцевих до вас?

– Є різні люди. У Маріуполі, коли ми будували захисні споруди, місцеві мешканці підходили й запитували, чи, може, нам чогось бракує, й пропонували свою допомогу. Якось у нас закінчилась вода, я взяв бідони, сів у машину й полями-лісами поїхав до найближчого населеного пункту. Бачу: на подвір’ї бабушка (бо бабцею її назвати язик не повертається) зі шланга поливає город. Підходжу до неї й запитую, чи можна набрати води. Вона мовчки глянула на мене, закрутила кран з водою, змотала шланг і так само мовчки замкнулася в хаті. Я, звісно, розумію, що їй у голову вбили про «захватчиків», але шкодувати води – то трохи дивно, я вважаю… Бувало й таке, що ми пили жовту воду, якою миють машини – іншої ж не було. Щоправда, волонтери потім привезли дистилятор і стало легше. Зате тепер з одного сухпайка я можу приготувати 20 страв (Усміхається. – авт.). Наприклад, сніданок у нас складається зі 100-грамового печінкового паштету, двох пачок галет, банки перлової каші з яловичиною (325 грам), пакетика розчинної кави, однієї сухої й однієї вологої серветок і пакетика цукру. На обід і вечерю майже те саме, хіба до вечері ми маємо ще два пакетики меду. Якось я надіслав сестрі один такий комплект. Вона запитала, як це можна їсти, воно ж несмачне. Скажу більше: коли не було іншого виходу, ми ласували тим.

– Як вважаєш, жінки можуть воювати нарівні з чоловіками, чи війна то не жіноча справа?

 – У них це чудово виходить, чимало жінок воюють на передовій. Однак я би не хотів мати бійців-жінок у своєму підрозділі. Бо, як-не-як, жінка в чоловічому колективі завжди привертає увагу, а це не вельми позитивно впливає на моральний стан чоловіків. Але це моя думка як артилериста. Жінка у моєму підрозділі для мене, щиро кажучи, трошки була б тягарем. Але для прекрасної статі є чимало професій (наприклад, снайпер), у яких вони значно вправніші за нас.

– Які поради ти можеш дати тим, хто одразу після школи рветься у ряди військових?

 – Не йдіть туди (Усміхається. – авт.) Це, звісно, жарт. Після школи краще здобути якийсь додатковий фах, однак для тих, хто одержимий цим бажанням, ліпше вступити на військову кафедру. Або ж підпишіть контракт на півроку й подивіться, чи справді армія – то ваше. Щоправда, розірвати контракт треба згідно з буквою закону. Головне – не ідеалізувати військову справу й не бачити у війні романтизм. Артилеристів часто називають «богами війни». Ми ж просто виконували свій обов’язок, і, думаю, виконали його добре.

Вікторія Дяченко

Вікторія Дяченко – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається