Чи є життя після журфаку?

8
0

Щороку на факультет журналістики ЛНУ ім. Івана Франка вступає 150 студентів, не рахуючи тих, хто обрав заочне навчання. І того ж самого року інших 150 дипломованих спеціалістів закидають свої резюме на Work.ua. Ні для кого не відкриємо Америку, якщо скажемо, що лише мізерна частина цих випускників шукає роботу за фахом. Вже на першому-другому курсі молоді люди розуміють, що отримали не те, чого чекали. І мова зараз іде не про рівень освіти, а про несвідомий вибір і співставлення його з реальністю. Адже, будьмо відвертими, ми обираємо собі професію так само, як купуємо запакований журнал, знаючи лише те, що написано на обкладинці. А коли розгортаємо і вчитуємось, то часто розуміємо, що це не та покупка, яка була потрібна.

І що тоді? Чотири роки змарнованого життя? Час втрачений дарма? Скільки студентів зараз думає так? А, може, серед них і ви? Тоді для вас ми робимо цей міні-проект. Креденс запускає серію інтерв’ю з випускниками факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка, які зараз успішно реалізували себе у немедійній сфері. Тож, давайте дізнаємось, чи є життя після журфаку?

Відкриває серію інтерв’ю Андрій Дахній, український історик філософії, перекладач, кандидат філософських наук, доцент кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка.

– Доволі банальне, але важливе для мене запитання: розкажіть, як доля пов’язала Вас із факультетом журналістики?

– Все почалося з того, що попервах я хотів стати художником. Я їздив до Львова на уроки рисунку і планував пов’язати своє життя із живописом. Але приблизно у десятому класі я раптом просто… передумав. Тож, коли я відмовився від ідеї вступати до Інституту декоративно-прикладного мистецтва (так тоді називався навчальний заклад, який тепер іменується Академією мистецтв), то вирішив, що повинен обрати фах, який все ж буде вимагати від мене творчого розвитку. І тут потрібно наголосити на тій обставині, що, окрім здібностей до малювання, мені добре вдавалось орудувати словом, я непогано писав твори, принаймні вчителі-словесники мене, як правило, за них хвалили, причому теми переважно обирав вільні (а не про «типових представників»). У цій сфері вже були певні напрацювання: у мене був доробок радіо-журналіста і я друкувався в місцевій газеті Стрия. От і вийшло, що журналістика в плані вибору майбутньої професії видалась мені найбільш привабливою. Хоча я також задумувався і про філологічний факультет та факультет іноземних мов (навчаючись у школі, у шостому класі їздив на обласну олімпіаду з німецької мови)…

– Далі, напевно, все як по маслу? Вступили на факультет, успішно навчалися?..

– А от і ні! З першого разу вступити на факультет мені не вдалося: правду кажучи, це доволі травматичний досвід. Після складання чотирьох вступних іспитів виявилося, що мені забракло буквально одного балу. Друга спроба вступити в ЛНУ була успішнішою, причому у підсумку факультет я закінчив із відзнакою. Далі, як належить випускникові, знайшов собі роботу за фахом. Працював у газеті «Каменяр» (яка, між іншим, за роки мого студентства мала таку кон’юнктурну назву – «За радянську науку») і планував вступати до аспірантури на факультет журналістики.

– А коли у вас з’явився потяг до філософії?

– Мої третій-четвертий курси навчання припали якраз на період горбачовської «перебудови», тоді для нас відкривалося дуже багато нових джерел інформації, зокрема, стали публікуватися філософські тексти, які виходили за рамки марксизму і, знаєте, я насправді дуже зацікавився цими речами. При цьому ловив себе на тому, що мені подобалось схоже і раніше. Ось у школі, до прикладу, мене просто приголомшив роман Достоєвського «Злочин і кара», а це насправді дуже філософічний твір. Отже, напевно, потяг до філософії завжди в мені жив.

В університеті також були курси філософії, але тоді вона у нас читалася, знову ж таки, марксистсько-ленінська. Аж раптом, як я вже згадував, настав час «перебудови». Тоді почали виходити друком ще нещодавно недоступні, заборонені праці – байдуже, чи йшлося про Ф.Ніцше, чи про якісь релігійно-філософські трактати, – вони ще вчора були табуйовані, а сьогодні їх уже можна було читати і відкрито обговорювати. Це було справжнім ковтком свіжого повітря: виявляється є щось інше, окрім марксистського-ленінської філософії! То був такий час, коли свободою, здавалося, було просякнуте саме повітря. До речі, згадую про цю маленьку епоху, декілька років, як про «втрачений рай».

Саме в той час, а якщо точніше, на початку дев’яностих, у нашому університеті відновлювали факультет філософії. І тодішній ректор, пан Вакарчук, збирав різних людей, які б погодились вступити до аспірантури нового філософського факультету.

Пам’ятаю, як зараз: сиджу в редакції «Каменяра», дзвонить телефон і… мені пропонують те, що в підсумку стало рубіконом у моєму житті. Я повагався, навіть трохи помучився із вибором, але оскільки мене все ж таки вабило до філософії, то я прийняв рішення і, як сказав один мій добрий колега, пішов «наліво». Адже навіть географічно факультет філософії (тоді, щоправда, це була лише кафедра філософії) розташований лівіше від 350-ї авдиторії та інших тодішніх приміщень факультету журналістики J

– Уявімо, що факультет філософії вже існував, коли Ви вступали в ЛНУ. Якби можна було все повернути назад, чи вступили б ви знову на журфак, чи одразу б обрали прямий шлях до філософії?

– Я б не став нічого змінювати. Зовсім не жалкую про те, що свого часу обрав факультет журналістики, хоча б з тієї причини, що там я знайшов дуже багато цікавих людей. Гм, навіть моя дружина була моєю однокурсницею, то про що тут говорити? J

Та й на факультеті завжди була якась така творча атмосфера… І, знаєте, я можу спостерігати це й зараз, адже з 1996 року я викладаю історію філософії для студентів-журналістів і можу порівняти їх зі студентами інших факультетів, у яких теж маю заняття. Нехай це не зовсім етично – зіставляти студентів, та й це не зовсім відповідь на Ваше запитання, але я все ж хочу сказати, що з журналістами мені працюється найцікавіше. Це люди наскільки творчі, незашорені, креативні, активні, жваві, нестандартні та говіркі! Мені справді найкомфортніше працюється на цьому факультеті.

Андрій Дахній

– Гаразд, а що ви взяли для себе з навчання на факультеті журналістики для Вашої теперішньої сфери діяльності?

– Насправді, в журналістиці і філософії є багато спільного: це і універсалізм тем, і виявлення проблем, пошук нових їхніх граней, бажання комунікації, відкритість та ще багато іншого. Та перше, що спадає мені на думку, чого мене навчив факультет, то це – ставити запитання. Ось до прикладу, я люблю відвідувати різноманітні презентації, «круглі столи», зустрічі з цікавими людьми і, здебільшого, я не покидаю ці заходи, не поставивши спікеру свого власного запитання. Крім того, я майже завжди докладно нотую в записник те, що чую з вуст промовців, це теж така майже журналістська звичка. Так, можливо, тут проявляються і якісь суто індивідуальні риси, але, певно, не можна заперечувати того, що це й наслідки впливу факультету журналістики. І я маю на увазі не лише, так би мовити, бажання завжди дізнатися щось глибше і більше, ніж подає спікер, а й правильно сформулювати те, що ти хочеш сказати. Часто бачу, як дехто по 5 хвилин намагається впорядкувати свої слова у якийсь змістовний меседж і починаю цінувати цей урок від факультету журналістики.

Також чималу роль у моїй кар’єрі у філософії відіграло мистецтво брати інтерв’ю. Розговорити людину – це дуже важливе вміння у будь-якій сфері діяльності. Також, коли журналіст готується до інтерв’ю, він вивчає інформацію, накопичує знання про певну тему, аби його запитання були фаховими. Тому факультет дав мені вміння, так би мовити, грамотно обробляти дані.

Що дуже важливо – нас учили і правильно писати, і правильно говорити. Не «приймати участь», а «брати», не «одИнадццять», а «одинАдцять» і ще ціла низка подібних наборів правил, на які журналістам обов’язково робили акцент куди більший, ніж студентам інших факультетів. І навіть зараз мені часто доводиться стикатися з тим, що мої колеги, які не мають журналістської освіти, не завжди знають, де у своїх наукових працях їм потрібно ставити «кому».

– Чимало студентів розчаровуються в обраній професії вже на першому курсі. Розчаровуються в навчанні, в журналістиці загалом. Багато хто вважає, що роки навчання – це втрачені роки. Що ви на це скажете?

– Так, я розумію, що багато хто розчарувався, не виправдались деякі сподівання, адже ніде правди діти – наша освіта має дуже багато вразливих місць. Я навіть мовчу про хабарництво, а хочу сказати хоча б про дистанцію між викладачем і студентом. У багатьох працівників університету, на жаль, є очевидне небажання сприймати студента як колегу. Тим часом така «дистанційованість», а подекуди і зверхність – це абсолютно пострадянський дискурс.

Треба розуміти, що функція викладача суттєво змінилася – передовсім у зв’язку із «інформаційним» цунамі. Викладач уже доволі давно перестав бути тим інформатором, який передає знання. Зараз він є скоріше навігатором, який показує, що може бути цікавим, як у плані рекомендацій літератури, так і загалом. Адже так, інформація є загальнодоступною, але, як казав Сократ, важливою є сама бесіда, сам контакт, він насправді дає чимало. Студенти часом знають не менше, ніж викладачі (а може й більше!), просто в інших сферах. Університет в ідеалі забезпечує цей обмін інформацією, коли не лише студенти вчаться у викладача, а й викладач вчиться у студентів. Це обмін знаннями, обмін досвідом, що формує майбутнього кваліфікованого фахівця.

Та попри все, ми аж ніяк не можемо забувати про те, що у нашій університетській освіті є серйозні проблеми, і я розумію, чому це відштовхує молодих людей від фаху, який вони обрали.

Та хочу сказати, що ми зараз живемо у такому світі, в якому дуже багато чого стрімко міняється. Молода людина не може бути впевнена, що якийсь шлях, обраний нею, чи якась освіта, нею здобута, є чимось раз і назавжди зробленим. Час дуже швидкоплинний. Деякі професії вже взагалі зникають. Тому якщо людина, яка навчається на факультеті журналістики, розуміє, що в майбутньому вона працюватиме в іншій сфері, то це абсолютно не трагічно.

– Останнім часом народжується чимало коротких курсів для журналістів, і взагалі панує думка, що для того, аби стати журналістом, університет не потрібен. Як вважаєте ви?

– Я вважаю, що потрібен. Людина, за плечима якої є університет, навчилася дуже важливих речей, – вона навчилася значно ширше, комплексніше підходити до аналізу проблем, у неї є розлогіший світоглядний горизонт, тут, в університеті, вона перетинається зі студентами інших факультетів і спеціальностей, зрештою, в університеті вона по-справжньому навчається вчитися.

Ярина Пришляк

Ярина Пришляк – головний редактор «Креденсу», студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається