Дев’ятий вал. Моя сповідь

5
0
"Дев'ятий вал". Айвазовський І. К.

Айвазовський І. К. Дев’ятий вал (1850)

Корабель хитає в різні сторони. Навколо – непроглядна темрява, не видно абсолютно нічого. Я навпомацки пробираюсь вузьким коридорчиком, і на кожному кроці мене боляче жбурляє об стіни, наче м’ячик для пінг-понгу. Сказати відверто, я не знаю, навіщо йду на палубу. Десь глибоко в душі розумію, що мені не варто підніматися нагору. Набагато безпечніше перечекати шторм у своїй каюті. Але я йду. Бо мені треба туди йти. І все. Іншого пояснення я не можу знайти.

Корабель знову підкинуло, я не втримав рівновагу і гепнувся головою об перила сходів. Я не впевнений, але, здається, у мене з лоба тече кров. Плювати. Хутко піднявся на ноги і за декілька секунд рівноваги, які подарували хвилі, спромігся вийти назовні. Я вибіг на палубу саме в ту мить, коли корабель накрила величезна хвиля.

То був перший вал.

***

Обід. Сонце в той день пекло просто нестерпно. Речей з собою я майже не брав: збирався похапцем. Коли ти хочеш почати нове життя, то старі сорочки видаються незручними та просто огидними. Вони пахнуть давніми гріхами, і цей запах не знищить жодне прання.

Здавалося, причал не закінчиться ніколи. Кораблі навколо були абсолютно однаковими, і їх неможливо було б відрізнити й зовсім, якби не жіночі імена, написані на їхніх бортах. У мене майнула думка, що кораблям імена пасують більше, ніж людям. Парусник «Ізабелла» завжди був і буде «Ізабеллою», а от моя колишня дружина частіше бувала стервою, аніж Марією. І це стосується усіх людей, і усіх кораблів.

Мій транспорт стояв в кінці причалу. До відплиття залишалось 2 години. А далі… А далі нове життя. Без нічних кошмарів, без криків у голові, щоразу коли змикаються очі, без вічної параної переслідування. І на сусідній подушці лежатиме кохана дівчина, а не заряджений револьвер.

***

Я відчув, що мені дуже холодно. Розплющив очі, але дарма: не видно абсолютно нічого. Я простягаю руки вперед і намагаюсь намацати край палуби. Немає. Це тішить. Я не випаду за борт, щойно корабель хитне ще раз. Намагаюся піднятися на ноги, але знову падаю. І знову. Чую голоси, крики матросів, що пробиваються крізь верески вітру. Телепень, нащо я сюди приперся? Корабель затремтів, наче в передсмертній агонії. Треба йти назад. Негайно. «Іди в каюту, бо здохнеш! Зараз знову буде хвиля», – кричав мені якийсь матрос. Але як він мене побачив на палубі в темряві? То ж я кричав!.. Хотів засміятися сам із себе, але не встиг. Мене накрила стіна води.

То був другий вал.

***

– Чого ти прикидаєшся святеньким? Ти все своє життя порушуєш Закон. Чого тобі вартує зробити це зараз?

– Я ніколи не вбивав людей.

– То що купити тобі листівку «З дебютом»?

Далі було мовчання. Він запалив цигарку, відкинувся на спинку крісла, зробив довгу затяжку і повільно видихнув дим просто мені в обличчя. Я курю з 12 років, але цього разу закашлявся. А він засміявся – презирливо і зверхньо.

***

Вдарила блискавка. То було так, наче промінь світла проник у найглибше коло пекла, і ти побачив перед собою очі самого Диявола. За ту секунду я встиг розгледіти усю палубу. Побачив наляканих матросів, що кричали один одному якісь незрозумілі мені фрази, хапалися за канати або просто, що є сил, трималися за борт. Побачив море. Я завжди уявляв вогненне пекло, але тепер точно знаю, що, якщо воно існує, то там навкруги вода. Але, головне, я побачив сходи, що вели в трюм. Я знайшов свій примарний порятунок. Чекаю. Секунду. Дві. Намагаюсь вирахувати етап найдовшої рівноваги. Зараз. Біжу. Щосили. Туди, де бачив вихід, чи пак – вхід. Раптом натикаюся на щось важке і тверде та знову падаю. Ще одна хвиля? Ні, ні, не відчуваю води. Я наткнувся на одного з матросів. Намагаюся встати, але корабель підкинуло сильніше, ніж завжди. Раптом почувся хрускіт. О, Боже, невже нас розламає надвоє?!

То був третій вал.

***

– Інших варіантів немає? Я згоден на все, але…

– Або житиме він, або житимеш ти. Зважаючи на все, що ти мені винен, я просто дарую тобі волю.

– Мене не шукатимуть?

– Зробиш собі нові документи, купиш квиток на корабель, і котися до дідька на всі чотири сторони.

Далі знов було мовчання… Він більше не пускав диму мені в лице. І я погодився

***

– Агов! Ти! Так, ти! Давай сюди, тримай канат. Тримай, кажу.

– Я, не матрос.

– А жити хочеш? То тримай! Не матрос…

Я починаю розрізняти обриси предметів навколо. Я не розумію, навіщо мені наказали тримати канат. І що ми робимо? І хіба корабель не розламався?

– Що то був за тріск? – кричу матросу, що стоїть переді мною і теж тримає канат.

– Хвиля надламала мачту, якщо впаде – нам кінець. Без вітрил на нашому кориті в морі нема що робити. Натягуй канат, треба втримати мачту в рівновазі.

Серйозно? Ви це серйозно? Ми, купка жалюгідних людей, зможемо втримати мачту? Що ж, діватися і так нікуди… Канат натягнутий як струна. З кожним порухом корабля мачта зі скрипом втрачає свою опору. Стає важко тримати. Канат ріже руки. Оглядаюся. Бачу обриси людей, які з різних сторін натягують канати, прикріплені до величезного стовпа з обвислими вітрилами. Вітер з водою шмагає лице, палуба ходить ходором. В очах починає темніти. Все моє життя зосереджене в місці дотику каната до моєї руки. Раптом борт штурхає із несамовитою силою. Я чую сильний хрускіт. І мене збиває з ніг хвилею.

То був четвертий вал.

***

Того вечора липи цвіли як ніколи. Повітря було настільки просякнуте їхнім ароматом, що під час кожного вдиху, здавалося, в роті залишався присмак меду. Останні крамниці перевертали таблички «відкрито» на інших бік, і якісь усміхнені дами у довгих сукенках поверталися додому з букетами квітів. То міг би бути найкращий вечір цього літа, якби не той факт, що я йшов робити найбруднішу справу свого життя.

***

«Відпускай, відпускай, ідіоте!» – я чую голоси і десь підсвідомо розумію, що то кричать мені. Я не можу втямити, що відбувається. Я рухаюсь. Не падаю, не йду. Я лежу, але я рухаюсь!

«Пусти канат!» Мене щось тягне, тягне через усю палубу. Швидко. Напевно, дуже швидко. Але здається, що час сповільнився, і я їду на животі вже декілька хвилин. Мачта зламалась і падає вниз, а я тримаюсь за один із канатів, і мене несе просто в море. Треба відпустити руки. Просто розкрити долоні. Так легко. Але я не можу. Мене наче паралізувало. Де край?! Коли я впаду?! Час пливе повільніше, ніж будь-коли в моєму житті. Небо розрізає блискавка. І я бачу кінець палуби за метр перед собою. Інстинктивно, без жодних думок, мої руки самі відпускають канат – якраз перед тим, як нас накриває нова стіна води.

То був п’ятий вал.

***

Будинок моєї жертви стояв на окраїні міста. Поки я дійшов, вже було за північ. Їхати я не хотів. Навіть думки не мав такої. Я знав, що маю туди піти.

У вікнах було темно, лише на першому поверсі миготів слабкий вогник, який ледь освічував кабінет. За столом сидів він. Схилився над купою паперів і канцелярських штучок. Дрімав. Мені стало якось не по собі. Краще б він помер у своєму ліжку. Якось недобре вбивати людину за столом. Господи, що я мелю?..

***

Мене нудить. Я вчепився за борт корабля, як кіт за сорочку того, хто знімає його з дерева. Мені бракує повітря. Намагаюся дихати ротом, але разом з повітрям ковтаю воду, яку приносить вітер, і на мене нападає ядуха. А ще, здається, що в моєму шлунку води більше, ніж в усьому океані. І мене нудить! Я хочу схилитися за борт, але боюсь, що мене знесе звідси до бісової матері. І я блюю просто на палубу. Знесилено падаю на коліна. Мені починає здаватися, що цей шторм не закінчиться ніколи. І що він ніколи не починався. Він був завжди. І я завжди був на цьому кораблі. І завжди буду. Це і є весь світ. А все життя, яке я прожив, то були сни, котрі я бачив, коли втрачав свідомість, вдаряючись головою об щось під час нової хвилі. Так. Саме так все і є. Я розгадав загадку Всесвіту.

Раптом корабель перестає хитати. Невже це кінець? То що, аби цей шторм закінчився, мене мало просто знудити? В серці холоне. Це ніякий не кінець. Все тільки починається. Мене підкидає вгору, я змахую руками в надії схопитися за що-небудь.

То був шостий вал.

***

– Підпали дім, замкни його всередині. Влаштуй витік газу. Як завгодно…

– А сім’я?

– Дружина і троє дітей 21 липня будуть за містом. Інформація перевірена. Він буде вдома сам.

***

Корабель скрипить і стогне, наче величезний доісторичний мамонт, в якого втикають списи печерні люди. Він б’ється в агонії, розмахує своїми мачтами-бивнями, намагаючись відігнати від себе злісних мисливців. Але вони повсюду, зі всіх сторін. Корабель-мамонт все ще не здається. Останні передсмертні спроби повернути собі рівновагу зазнають поразки. Нас накриває нова атака моря. Корабель перевертається. Я не знаю, коли мої ноги відірвались від палуби, але відчуваю, як лечу вниз і боляче вдаряюсь об поверхню води.

То був сьомий вал.

***

Газ із кухні повільно проникав у закутки будинку. Наче змія. Тихо. Підло. Час від часу сичав, але надто нечутно, щоб розбудити його. Він все ще спав на своєму столі серед паперів. Він так і не прокинеться? Я сподівався на це. Або ні. Я не знаю, чого чекав тоді. Я змушував себе хотіти, щоб він не прокинувся, але глибоко в душі я молився на кожен його порух, молився, щоб він прокинувся, спантеличено оглянувся навколо, принюхався до їдкого запаху і швидко побіг на кухню. Тоді все закінчилося б не так… Але він не прокинувся.

***

Я не знаю, куди плисти. Де дно, а де поверхня води? Світ перекрутився – і все втратило свій сенс. Я борсаюсь у воді, як сліпе кошеня, яке кинули тонути. Легені стикаються від болю. Так хочеться вдихнути повітря. Я не можу стримувати рефлексів. Ще мить, я не втримаюсь і вдихну. Біль у грудях дужчає, я борсаюсь ще і ще, кручусь під водою, і раптом знаходжу рукою її край. Виринаю назовні і вдихаю так глибоко, як ніколи.

Небо вже не таке чорне, я бачу обриси мачти, що плаває на поверхні води. Наче бджоли на мед на неї налипають ті, кого ще не забрала морська безодня. Ривок, другий, третій. Я хапаюсь за край дошки перед тим, як мене накриває стіна води.

То був восьмий вал.

***

У вікнах все ще було темно, лише на першому поверсі й далі миготів слабкий вогник, який ледь освічував кабінет. А далі… В одну мить стало ясно і дуже голосно. А потім ще яскравіше.

***

Я по плечі у холодній воді. Обома руками міцно вчепився за мачту. Молюся. Втретє за все своє життя. Поряд щось кричать матроси, які теж тримаються за останню соломинку порятунку. Я не чую нікого. Дивлюся на небо, яке палає від сонця, що починає новий день. Воно роздирає темряву ночі, нахабно і безжалісно. І небо горить. Так багато води навколо, так багато повітря, а тепер ще цей вогонь. Залишилось знайти хоча б клаптик землі, і матимемо зіткнення чотирьох стихій. Але життя полюбляє чорний гумор, тож землі не буде. Натомість прийде нова вода. Я вже бачу його. Далеко. Але він наближається. Останній, дев’ятий. А небо стає все більш полум’яним. Востаннє я бачив таку картину, коли горів його дім. Той вогонь теж роздирав нічне небо своїми язиками. І він був набагато безжальнішим, ніж цей.

***

Я обернувся й хотів піти, поки не збіглися переполохані сусіди, але раптом почув те, що паралізувало мене з голови до ніг. Я не міг ступити жодного кроку. На другому поверсі будинку було чути дитячий крик. Той голос кликав маму. «Але вони мали бути за містом! Але ж інформація була перевіреною!», – останнє про що я встиг подумати, перед тим, як пролунав ще один вибух, фатальний.

Я думав, що більше не почую того голосу, який кликав маму. Але він лунає в моїй голові щоразу, коли я змикаю очі.

***

10 секунд. Дев’ять, вісім, сім… Зараз накриє. Шість, п’ять, чотири… Я не відчуваю болю зламаних кісток. Не відчуваю страху, коли мною метляє у коловороті води, дошок і людських тіл. Не відчуваю смаку моря у роті і в легенях. Не чую шуму хвиль, вереску вітру, крику матросів. Три, два, один… Я бачу. Бачу, як горить небо. Смутно і дедалі темніше. Воно віддаляється від мене, тікає кудись угору, вкривається непрозорою пеленою.

То був дев’ятий вал. А то була моя сповідь. І тепер у мене є ще кілька секунд, щоб покаятись перед тим, як я перестану бачити…

Ярина Пришляк

Ярина Пришляк – головний редактор «Креденсу», студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка

Прокоментуйте

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається