650 слів про… соціальні мережі

0
0

 

І нащо я зареєструвала маму на «Однокласниках»? Тепер вона щовечора просить не тільки включити їй скайп, а й часом кличе мене зайти і «помахати ручкою» черговій її однокурсниці… Раніше люди фотки як листівки підписували і надсилали на інший полюс, а тепер… дітьми в скайпі хваляться! (Оля, 16 років)

Мій товариш у своєму блозі нещодавно написав, що не пригадує, коли отримував справжній лист. Квитанції та реклама у скриньці в під’їзді — це все, на що можна сподіватися. Незважаючи на науково-технічний прогрес, ми і надалі називаємо «справжніми» паперові листи, написані від руки, відправлені поштою. Ті, які разом із адресантом пережили спілкування із поштаркою, часто — недоброзичливою інтелектуалкою, яка питає: «Ту є міжмісто чи в другу країну?» або із нехитрою загадковістю цікавиться: «Авіа?» Ти віддаєш конверт і, ох, як бездушно ця жінка із хімічною завивкою часів молодості Алли Пугачової лупить, не клеїть, а б’є його тими марками, байдуже кидає на вагу і каже: «Два двайціть!» Ну наче про совєцьку докторську ковбасу, а не про лист.

В інтернеті все простіше — надрукував, відправив і не потрібно чекати кілька днів, думати-гадати, чи лист знайшов адресата, чи його перехопила якась общєствєнно просвіщьонна працівниця пошти і почала досліджувати вміст, сподіваючись побачити не новорічну листівку, а тисячу доларів однією купюрою.

Уже за кілька хвилин джімайл може повідомити, що у тебе «one unread conversation», — ось і відповідь. Легко, зручно, але чи по-справжньому? Думаю, це все залежить від людини. Інтернет дав нам ще одну змогу бути не собою, і чи не найкраще це можна побачити у соціальних мережах. Тут фейсбуки і вконтакти стають злими чарівниками, що перетворюють сірих мишей на профільованих білих кроликів.

Сторінка у соціальній мережі, я давно собі так думаю, це як своєрідний діагноз. У реальному житті, тому, що більшість людей вважає реальним, де холодно надворі та слова говорять, а не відправляють ентером, хтось може бути спокійним та скромним, а там, де дракони живуть, в інтернеті, — цілковита протилежність.

Аби перевірити, чи підтвердяться мої псевдохаузівські підо­зри, я зробила собі чаю, такого міцнішого, з тих ліпших, як кажуть, і пішла ходити по сторінках. Насправді — це страшно. Даремно я присвятила такій жахаючій справі темну пору доби.

Соціальні мережі сповнені не лише графоманами, а й фотонарцисами. Найбільше мені подобаються автопортрети під шторою, за тюллю, просто біля вікна чи у ванній, зроблені на камеру телефону, де обов’язковим атрибутом є власна рука в кадрі, та, яка належить митцю, фотографу і моделі в одній особі. І ще — таких знімків має бути сотня, в одному альбомі із неперевершеними коментарями друзів, наприклад, «зашибенська фоточька», «ти багіня», «красотка», «гламурненько». Часом дотепники можуть висловитись і так — «А гарні в тебе штори!».

А ще на особливу увагу заслуговують, як їх називають, статуси — короткі повідомлення про настрій або події всесвітнього масштабу. До прикладу, про те, як «лапулічка» любить свого «котіка», або те, що «всі чоловіки/жінки — …» (можна вставити будь-яке слово). Це ще півбіди, але от інша півбіда — це «росіянська» мова а ля «я дівчина зо села, але про Москву чула». Чесне слово, враження, наче ці статуси вигадує або Анатолій Толстоухов, або, в ліпшому разі, — Микола Азаров. Поетичність від першого, красномовство — від другого. Але, як казала одна мудра людина, майже класик, якшо нє умєєтє размавлять на расіянскай мовє, то даже нє намагайтєся…

Одне слово, соціальні мережі слід сприймати як розвагу, а не як кабінет психіатра чи власний острів, де тебе всі бачать крізь рожевий телескоп і фанатично обожнюють. Не варто перетворювати свободу віртуального спілкування на персональні виставки власних… «странностєй».

Христина ГОРОБЕЦЬ

 

■Знаєш, головне правило пік-апу, навіть якщо ти з дівчиною порозумівся в соціальній мережі, фотки, коменти, всі діла, то під час реальної зустрічі все одно — треба починати спілкування від початку! В житті це ж не дає жодних привілеїв! І, як каже моя падруга, весь той Київ в інтернеті може просто в реалі виявитися Житомиром… або тупо Жашковом! (Вік­тор, 20 років)

■ От странні люди, шо не люблять однокласніків. У нас така хароша взаїмовигода: до Володі — родича на завод пристроїть, до Сірожи — в секцію дітей на футбол здать, в Алінки, шо в неї мясний кіоск на базарі — харошого мняса купить. Мало лі шо. (Фаїна Каплан, вигаданий персонаж блогу, жінка «за тридцять»).

■ Ти уявляєш! Я прийшла з роботи раніше, зібралась… зачіску зробила, макіяж ідеальний, а як я гарно одяглась, а він!.. Віііін! Не прийшов… у скайп… (Наталя, 22 роки)

■ Чому всі завжди говорять, що соціальні мережі — то зло? Тільки тут можна поставити найабсурдніші питання і отримати адекватні відповіді! Або попросити, мовляв, а накидайте мені музики, і друзі, навіть віртуальні, поділяться чимось новим. (Артем, 26 років)

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Вам сподобається